Урок української

25.05.2006 | Рубрика: Рассказы

О другій годині ночі в магазині „Сільпо” на вулиці Шевченка в моєму рідному Львові не було жодного покупця, окрім мене. Я взяв пляшку „Вожака”, сиру, червоного вина, чорного хліба та три йогурти.

— Картки немає, пакет — великий,— одразу сказав я, щоб не чути фразу „Карточка єсть? Пакєт нужен?”

Касирша посміхнувшись і почала вибивати чек.

— У вас єсть шєстдєсят копєєк? — раптом спитала вона.

Я стерпів і дав їй дрібні грошi.

Поклавши їжу і горілку в пакет, я стиснув зуби і вичавив з себе „Дякую”.

— Пожалуйста,— відповіла касирша.

Я повільно обернувся до неї, підійшов впритул і схопив її за обличчя.

— Не „копєєк”, а „копійок”, не „пожалуйста”, а „прошу”,— в моєму голосі було чутно метал,— ти, падлюко, знаходишся в моїй країні! В моїй, блядь, країні! Розмовляй українською, потвора! Не своїм сраним суржиком, піхво, а українською мовою! Зрозуміла, блядь, дура?!

Касирша перелякано захитала головою.

— Що потрібно сказати, блядь? — я ще міцніше схопив її за щоки.
— Прошу, — тихо відповіла вона.
— Голосніше! — гаркнув я.
— Прошу, — відповіла вона вже голоснiше.
— Отож!

Я поплескав її по щоці, кинув їй „Снікерс” і з почуттям гідністi пiшов з магазину.

25.05.2006