Завтра ми закінчуємо приймати заявки на конкурс Craft Spirits Berlin. Це не call to action, я просто розповідаю, як це виглядає та проходить.

Конкурс — це сайд-проєкт компанії Freimeisterkollektiv, яку в середині 2010-х заснував Тео Лігтхарт. Спочатку він займався чимось на кшталт мистецтв та перформансів, входив до творчої пиздоти Берліна, потім розпочав експерименти з виробництвом крафтового алкоголю та залишився у цій сфері (нікого не нагадує?). Якоїсь миті він вирішив, що йому буде цікавіше не займатися виробництвом як таким, а зібрати під одним брендом майстрів дистиляції та взяти на себе рекламу, маркетинг тощо.

Думаю, ніхто досконаліше за Тео не знає всю крафтову тусовку Німеччини. З такими знаннями організація конкурсу крафтового алкоголю напросилася сама собою.

Фактично конкурс заявлений як міжнародний, але незважаючи на те, що ми дійсно отримували зразки, наприклад, з Канади, Естонії чи Сербії, левова частка учасників припадає на т. зв. «німецький світ», тобто це на 95% Німеччина, потім трохи Австрії та Швейцарії, а на решту країн (далі Європи останні пару років справа не заходить) залишається пара відсотків: граппа з Італії, горілка з Фінляндії та, можливо, щось фруктове з Балкан або з Чехії.

Зрозуміло, брати участь у конкурсі можуть лише власники ліцензії на виробництво. Якось на початку моєї тут роботи, надивившись на стелаж зі зразками минулих років, я запитав колегу Луку: «І це що, у них у всіх є ліцензія?» Лука глянув на мене, як на ідіота. Уявити існування конкурсу крафтового алкоголю, який виробляють любителі-ентузіасти здебільшого у своїх квартирах, а в кращому разі — у своїх приватних будинках, можна, напевно, де завгодно, тільки не в Німеччині. (До речі, в Німеччині навіть для власної розваги не можна легально тримати вдома перегінний апарат, навіть малесенький.)

У нашому конкурсі понад два десятки категорій, і теоретично кудись можна запхати й близькі українському серцю настоянки та наливки, проте в європейській алкогольній культурі такого типу напоїв просто немає. Безперечно, тут є солодкий фруктовий алкоголь, але це називається лікером. І процес настоювання тут теж, ясна річ, добре відомий. А настоянок немає.

Зате є ХУЄВА ХМАРА джину (більше половини всіх зразків, які ми отримали, це джин), чимало віскі та вищий пілотаж дистиляції — фруктові бренді: сливовиця, грушовиця, яблуниця тощо. Велика кількість джину пояснюється, по-перше, порівняльною простотою його приготування на відміну від дистилятів з браги, а по-друге, стартапи завжди починають свій комерційний шлях з джину, тому що віскі має як мінімум три роки настоюватися в бочках, а в цей час теж треба на чомусь заробляти.

На жаль, німці не вміють поводитися з продуктами, вся їхня повсякденна їжа на диво несмачна, і алкоголю це теж торкнулося. Німецький джин — це взагалі окрема категорія, це таке пійло, яке просто неможливо пити. Ялівцем там і не пахне, натомість намішана купа трав і корінців (т. зв. ботанікалів), що створюють неповторний і зовсім неїстівний букет. Імовірно, виробляти щось схоже на класику їм нецікаво, а замість просто хорошого джину хочеться здивувати світ незвичайним рецептом. Однак гонитва за чимось особливим у 100% випадків закінчується невдачею.

З віскі, особливо не з ячменю, справа приблизно така ж. Я пам’ятаю свій досить непоганий житній дистилят, пам’ятаю абсолютно феєричний житній ньюмейк Крафтова дистилерія “Ґеньо та Вовкулака” і не розумію, що заважає німцям бодай наблизитися до того, що робить Женя. До того ж німецькі дистилери вибирають дивні та неочевидні бочки, які надають зерновим дистилятам додатковий та, прямо скажемо, непотрібний аромат. Але я вже змирився з тим, що смак (у всьому: у їжі, напоях, одязі, дизайні) — це не про німців.

Тим дивніше, що фруктові дистиляти (зі слив всіх сортів, груші, айви, абрикосів) тут здебільшого просто чудові. Саме в Німеччині я познайомився з «Вільямсом» — як його назвав Tim Dorofeyev, золотим стандартом грушових дистилятів. На жаль, в Україні мені не доводилося куштувати нічого схожого, а німецьким «Вільямсом» я був просто вражений. І, повторю, гідні «Вільямси» тут робить багато хто. Як це уживається з майже повною нездатністю смачно готувати решту — чергова загадка загадкової німецької душі.

На фото: зразки чекають на подальшу каталогізацію і потім відправлення членам журі (у ковідний рік дегустація проводилася віддалено, і всім так сподобалося, що вирішили так і залишити).