Уже місяць я ходжу на інтенсив-курси німецької. Для мене і половини однокласників це взагалі інтенсив-життя: щодня чотири години навчання зранку і до обіду, а після обіду — чотири години роботи до заходу. У решти половини однокласників, яких на курси відправив Джобцентр, припущу, щоденне навантаження легше, але водночас у них і своїх проблем вистачає, і я не став би їм заздрити, бо хіба мало там що — наприклад, не у всіх є своє житло. Хтось тулиться в гуртожитку, а хтось поневіряється по квартирах, де треба витирати дупцю кішечці, поки господарі у відпустці.
Частина 1. Власник бару
Досить часто моя рутина на виробництві переривається на доставку замовлень у бари, чому я тільки радий — замість того, щоб стояти біля верстата, я можу без перебільшення годинами кататися містом на велосипеді, і це зараховується в робочий час. Для цього я завантажую коробки з нашими напоями в каргобайк — вантажний велосипед з подовженою рамою і великим коробом попереду керма, куди поміщається товару до 80 кг. Якщо пощастить, то доставок може бути кілька за день і маршрут пролягатиме рівними велодоріжками без підйомів. Якщо не пощастить — це буде бруківка старих вуличок Нойкьольна або велодоріжки на тротуарах, вимощені плиткою «Старе місто», горбистою через коріння лип, що виросли вздовж вулиць.
Сьогодні на курсах німецької однією з тем був вислів, аналогом якого в англійській є «I would like (to)».
Приїхавши на доставку до другого бару, де ми з власником уже впізнаємо один одного (я його — за адресою бару, він мене — за вантажним велосипедом), здавши товар і отримавши підпис на накладній, я в припливі гарного настрою в нас обох вирішив випробувати свою німецьку в польових умовах.
— Я б хотів, щоб ви тут розписалися, — випалив я, карбуючи кожне слово, і завмер в очікуванні реакції.
Чувак стояв і дивився на мене, чекаючи пояснення, що це було.
— Правильно чи таке? — запитав я, зобразивши рукою жест «таке».
— Таке, — не роздумуючи відгукнувся мій співрозмовник, повторивши жест. І додав: — Друже, якщо що, то англійська — взагалі не проблема.
«Берлінська ти морда», — подумав я. А сам відповів:
— Я знаю, що англійська не проблема, але я ходжу на курси німецької і ось вирішив попрактикуватися. Однак, схоже, у мене не дуже вийшло, так?
— А, — сказав чувак уже не так хамовито. — А що ти запитати хотів?
— Я сказав: «Я б хотів, щоб ви тут розписалися».
— ААААА!!! «Я б хотів, щоб ви тут розписалися»?
— Мені здається, я так і сказав, — упавшим тоном відповів я.
Повисла незручна пауза, в якій усі побажали один одному гарного дня, а я пригадав, що таке ставлення до людей, які хочуть навчитися розмовляти державною, я вже десь зустрічав.
Частина 2. Пасажирка
Повертаючись додому, я стояв у вагоні електрички обличчям до дверей, готуючись до виходу. Позаду мене хтось щось ввічливо сказав, звертаючись явно до мене. Розпізнавання мови, на яке відводиться секунда, не спрацювало. Я обернувся. Миловидна жінка з інтелігентним виглядом дивилася на мене, чекаючи відповіді.
— Sorry? — розгублено запитав я, але в першу секунду і вона нічого не відповіла.
Безумовно, я міг відповісти як зазвичай, що, мовляв, вибачте, я не розмовляю німецькою, на що інтелігентні люди, особливо молоді, одразу ж розпливаються в усмішці та з фразою «О, це взагалі не проблема» переходять на гарну англійську, АЛЕ У БЕРЛІНІ ТАКЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЧАСТО, тож, щоб уникнути усіх цих незручностей та бурмотінь з обох боків, я гарячково почав підбирати варіанти стандартних запитань, з якими ця жінка могла б до мене звернутися.
Однак скільки тут не думай, а стандартний варіант вимальовувався тільки один. Що можна запитати в людини, яка стоїть першою біля дверей? Чи виходить вона, звісно.
— Так, — з полегшенням відповів я, розгадавши її ребус. — Звичайно. — І натиснув на кнопку відчинення дверей, коли вона засвітилася зеленим.
Я вийшов на платформу і запідозрив, що ребус все-таки не розгаданий: щось нічого з її фрази не збігалося з моєю уявою, що запитують, коли хочуть дізнатися, чи виходить людина. Щось не те. Та й речення було, чесно кажучи, не питальне. Тоді що?..
Може, щось у мене позаду не так?.. Може, щось із наплічником? У магазині я його ледь закрив, і не дуже надійно. Я подивився у відображення чорного скла поїзда, що відходив — наплічник був розкритий майже повністю. Ох, дякую, тітонько. Але все ж таки: що ви сказали, пані?
Піднімаючись сходами станції, я почав підбирати слова і нарешті, вийшовши на вулицю, відновив фразу: Ihr Rucksack ist ganz offen. У вас наплічник навстіж (дослівно: повністю відкритий).
На те, щоб це зрозуміти і впізнати кожне з п’яти слів, у мене пішло кілька хвилин. Ihr я взагалі не визначив, Rucksack звучав як «люкс шототам», ist ganz я вже потім відтворив за логікою, а offen прозвучало як oft («часто»).
Однак місяць тому я б не зрозумів і цього. Хоча заради справедливості треба сказати, що кожне з цих слів я знав до курсів, проте саме курси постійним довбанням німецькими фразами допомогли мені почати складати з білого шуму німецької мови осмислені речення, нехай поки що й дуже прості.
— Діти вчать рідну мову РОКАМИ, — говорила наша викладачка Анна-Катрін, — а ви незадоволені, що ледве розумієте іноземну мову за місяць?
Ну і пані в електричці, думаю, була трохи здивована: «Шановний, у вас наплічник відкрився!» А він їй: «А? Шо? А, окей!»