Щоденник

В эту субботу я сделал ещё один шаг на волю из немецкого заточения, то есть из интеграционных курсов, занятия на которых я ненавижу всей душой каждый божий день начиная с сентября прошлого года.

Дорогая Анне-Катрин, я — текстовый человек (в смысле, что мне гораздо удобнее формулировать свои мысли и ощущения письменно, даже на родном языке), поэтому всё, что мне хотелось бы сказать вам, мне в силу моего устройства проще написать, чем, стоя перед вами после окончания занятий, краснеть, запина...

На півночі Берліна, в районі Французький Буххольц, де серед приватного сектору дедалі частіше трапляються автосалони — явна ознака того, що ми підбираємося до виїзду з міста, — розташований автосалон Бернда Квінке, названий його ж ім’ям.

На вигляд Квінке років сімдесят. Понад тридцять він торгує італійськими автомобілями, а віднедавна ще й китайськими. Що вже ніби говорить нам про те, що він великий оригінал.

Мабуть, навіть якщо я напишу тисячу історій про те, як мене (все ще) дивують німці, трапиться тисяча перша, яка мене теж здивує. Думаю, головна, якщо не єдина, причина цього в тому, що яка завгодно нелогічна і навіть відверто дивна поведінка українців все одно ЗРОЗУМІЛА. А німці поводяться незрозуміло.

Почалося все з того, що десятирічний айпад, якого я вирішив нарешті позбутися, в принципі потрапляв до категорії «для дивних людей», які готові за 5–10% від вартості сучасного планшета отримати щось не просто морально застаріле, а ще й із сильно обмеженим функціоналом.

Я подивився, що подібний мотлох німці продають, і ще й як (а був упевнений, що у них такого і не залишилося, що я — останній динозавр, який ще й привіз це диво з собою з України), здивувався доволі сильному розкиду цін — здебільшого від 50 до 80 євро, але були і цінові сплески в обидва боки — хтось не міг розлучитися зі своїм брухтом менш ніж за 100 євро, хтось, мабуть, напередодні подарунка, готовий був віддати і за двадцятку. І виставив свій за 30.

Окремо я відзначив задротство продавців, у яких планшети десятирічної давності на фотографіях були упаковані в абсолютно нові коробки, які всі ці роки десь зберігалися на випадок продажу «в товарному вигляді».

Несподівано скоро, не минуло й півгодини, я отримав два повідомлення. Юзер SD, дізнавшись, що акумулятор у хорошому стані, писати перестав, а якась Майя777 вчепилася за цей айпад, і листування йшло до логічного завершення — купівлі.

Уже місяць я ходжу на інтенсив-курси німецької. Для мене і половини однокласників це взагалі інтенсив-життя: щодня чотири години навчання зранку і до обіду, а після обіду — чотири години роботи до заходу. У решти половини однокласників, яких на курси відправив Джобцентр, припущу, щоденне навантаження легше, але водночас у них і своїх проблем вистачає, і я не став би їм заздрити, бо хіба мало там що — наприклад, не у всіх є своє житло. Хтось тулиться в гуртожитку, а хтось поневіряється по квартирах, де треба витирати дупцю кішечці, поки господарі у відпустці.

1. Власник бару

Головним враженням минулого тижня стали, звісно, мовні курси.

Два з половиною роки ми з Натою до досконалості відпрацьовували свій внутрішній протест проти нашого вимушеного переселення до Німеччини. Він полягав у тому, що ми вбудовували нашу сім’ю в німецький побут, але категорично відмовлялися від вивчення мови, бо тут якось пропетляємо з англійською, а в Україні навіщо нам німецька?

Тим часом більшість наших друзів і знайомих, здебільшого це молоді жінки без партнерів, але й не тільки вони, виїхали з України поспіхом і з радістю, а в різних європейських країнах почали жити своє краще життя, не озираючись на невдале минуле.

Оскільки цілі та мотивації у нас були різні, до вересня цього року ми підійшли з очевидно різним результатом. У більшості, хто зорієнтувався і не став марнувати час, мова країни перебування (повторю, що йдеться не тільки про Німеччину) зросла до В2 і не збиралася зупинятися, а ми, всі із себе націлені на якнайшвидше повернення, знали приблизно 20–30 слів німецькою і трохи зміцнили англійську.

Біда прийшла звідки не чекали. Начальник, якого два роки моя англійська в принципі влаштовувала (окрім випадків спілкування з покупцями «в полях» — тобто за стендом на ярмарках або в промо-кампаніях у KaDeWe*), нарешті висловив бажання навчити мене німецької мови. Від моїх перших конкретних кроків запису на курси до першого заняття минуло півроку. І це не тому що я саботував як міг. Це тому що Німеччина.

• KaDeWe — берлінський ЦУМ.

За словами тата, коли хтось повертався за радянських часів з-за кордону (з відрядження або турпоїздки), дід у властивій йому тролінговій манері запитував: «Як там із постачанням?» У сенсі, чи немає дефіциту, які є продукти тощо. Запитав би він зараз і мене, але в цьому сенсі ми з дідом розминулися на двадцять років.

Так от, діду, берлінські супермаркети і схожі на радянські, і в сенсі постачання, звісно, ні. Схожі вони цінами, несхожі, зрозуміло, асортиментом.

Схожі цінами?! Тобто молоко так і коштує 36 копійок? Найсмачніший пломбір на світі — все ті ж 20 коп.?!

Ну ні, звісно. Прикол у тому, що базовий набір упакованих продуктів (усе, що не стосується деяких позицій овочевого відділу — тут мережам дали волю обирати постачальників* і встановлювати свої ціни) коштує однаково СКРІЗЬ. Причому базовий набір досить широкий, це не просто картопля і вода. У який би мережевий супермаркет ти не зайшов — однаково коштуватимуть: молоко, сіль, масло, олія, цукор, борошно, хліб, консерви, сметана, йогурт, нарізаний сир, кетчуп, заморожена піца власної марки, шоколад, кава, горілка, печиво, булочки по 19 центів у відділі випічки. Список насправді можна продовжувати.

Хлопчик двадцять років тому (дівчині, яка поїхала з подружками в похід): ось тобі такий подаруночок, ось такий, ось парфуми, ось сертифікат у магазин спідньої білизни, приїжджай швидше, підемо піцу їсти. Чоловік (дружині й синові, які повертаються з України): гороховий суп і капусняк у морозилці, кі...

За порадою друзів спробуємо оживити цей профіль, а не заривати талант у землю. (Хоча що старшим я стаю, то більше дивуюся, кому це все взагалі може бути цікавим.)

Серед моїх читачів є близькі друзі, які загалом у курсі, як нам живеться в Німеччині, але, напевно, є й ті, хто бачить цей профіль уперше (або бачив раніше, але зовсім забув, про що тут узагалі та хто я такий).

Почнемо з найбільш інтригуючого: я виїхав з України (разом із дружиною і однорічним сином) через тиждень після початку повномасштабного вторгнення легально, на абсолютно законних підставах (я не громадянин України).

Ранним солнечным утром я выехал из нашей старой квартиры на Gubitzstraße, чтобы встретиться с представителем компании Gesobau и получить у него ключи от нашей новой квартиры. Был конец мая, и перспективы на лето были относительно ясны: переехать в наш новый берлинский дом....

Липень 2022-го, Берлін.

Наша невеличка, але прикольна компанія, яка займається дистрибуцією і виробництвом крафтового алкоголю, вводить в асортимент українську хрінівку. За правилами компанії ми вказуємо на етикетці місто, де розташована дистилерія, з якою ми співпрацюємо. Хрінівку готую я, тому згадуємо (більше не існуючу) «Воєводку» і Київ: Voevodka, Kiew.

Увечері я показую це Наташі. Їй подобається етикетка, подобається те, що я зробив хрінівку на замовлення мішленівського ресторану Nobelhart & Schmutzig. Вона кривиться і каже: — Київ пишеться по-іншому: Kyjiw. Я мнуся: — А як же Kiew? Вони всі пишуть Kiew. — Це радянське написання, це неправильно.

Те, що каже Наташа, завжди аргумент, як би воно не писалося.

Від’їжджаючи від зоопарку, ми встали в ліву смугу на розворот. Стрілка горіла червоним. Минула хвилина. Друга. Третя. Мирон терпляче чекав, розглядаючи з дитячого крісла машини, що проїжджали повз. Я чекав нетерпляче. Після того як на перехресті змінилося три цикли світлофора, а наша стрілка так і н...

Від’їжджаючи від зоопарку, ми встали в ліву смугу на розворот. Стрілка горіла червоним. Минула хвилина. Друга. Третя. Мирон терпляче чекав, розглядаючи з дитячого крісла машини, що проїжджали повз. Я чекав нетерпляче.

Після того як на перехресті змінилося три цикли світлофора, а наша стрілка так і не засвітилася зеленим, я пригадав, що одного разу рік тому вже опинився в такій самій дурній ситуації. І це теж сталося в неділю, і теж стрілка на лівий поворот горіла червоним і не перемикалася. Тоді мені ззаду роздратовано почав сигналити білий «Мерседес». З’ясовувати, чого він хоче, не мало сенсу, бо з високою ймовірністю в білих «мерседесах» їздять турки, які з високою ймовірністю не знають англійської. Тоді я перестроївся в праву смугу, поїхав прямо і розвернувся на наступному перехресті. Так і не зрозумівши, що це було і що він від мене хотів — щоб я в Німеччині їхав на червоне, тому що він не хоче більше чекати? Але ж це неможливо.

Щоб чимось зайняти знервоване очікування, я почав розповідати Мирону, що ми застрягли на світлофорі і наше зелене світло ніяк не загориться. Чому? Ох, малюк, сам не знаю. Не загоряється і все тут. Може, зламалося.
— Ось же зелене, — Мирон показав на те зелене, яке було для всіх, хто їде прямо.
Я пояснив, що в нас свій зелений, і ми його чекаємо. А скільки ще чекати — неясно.
— То, може, поїдемо вже так?..
Я обернувся подивитися, чи точно це говорить мій трирічний син — настільки несподівано по-дорослому це прозвучало.

✅

Завтра ми закінчуємо приймати заявки на конкурс Craft Spirits Berlin. Це не call to action, я просто розповідаю, як це виглядає та проходить.

Конкурс — це сайд-проєкт компанії Freimeisterkollektiv, яку в середині 2010-х заснував Тео Лігтхарт. Спочатку він займався чимось на кшталт мистецтв та перформансів, входив до творчої пиздоти Берліна, потім розпочав експерименти з виробництвом крафтового алкоголю та залишився у цій сфері (нікого не нагадує?). Якоїсь миті він вирішив, що йому буде цікавіше не займатися виробництвом як таким, а зібрати під одним брендом майстрів дистиляції та взяти на себе рекламу, маркетинг тощо.

Думаю, ніхто досконаліше за Тео не знає всю крафтову тусовку Німеччини. З такими знаннями організація конкурсу крафтового алкоголю напросилася сама собою.

Скидаючись на збори в монобанки, щоразу до переказу я залишаю один і той самий коментар, за який, наведений повністю, мене забанять в ФБ: «Русні пизда». А моя моновиписка виглядає так: «На ..» (це збір для Анастасії Овчаренко з Харкова, у якої вчора від квартири залишився тільки унітаз незламності) ...

Зі Сью Григорян ми знайомі п’ятнадцять років. У принципі, я багато кого знаю п’ятнадцять років і навіть більше, але далеко не з усіма продовжую спілкуватися. І далеко не у всіх, з ким я спілкуюся, є двоюрідний брат, який служить у 68-й окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. На фото він други...

Майстерність можна пропити, навіть не сумнівайтеся. Я взагалі не розумію, звідки взялися послідовники фрази, що майстерність не проп’єш (у свій час я і сам до них належав, поки не відчув на собі). Про жахи 29 грудня я дізнався пізніше, ніж слід було б. Зранку ми влаштували нашому пацану день народже...

UPDATE. Я дав почитати свій лист трьом незалежним експертам, і вони дійшли одного й того самого невтішного для мене висновку: лист справді написаний, м’яко кажучи, некоректно, а за німецькими мірками навіть грубо (тобто без притаманних німецькій діловій кореспонденції розшаркувань та з непотрібними подробицями-сміхуйочками). Тому визнаю свою провину: так, я був не правий. Фрау К. я це вже написав у всіх подробицях з усіма вибаченнями, які, до слова, прийняті не були. Зі свого ж боку продовжую стверджувати, що німецька душа для мене все ще залишається загадковою, особливо ці зміни привітності на лютий гнів за мить. Мені з цим менталітетом не по дорозі, залишається лише мирно співіснувати, що я щоденно і роблю, однак бачите, разок промахнувся. Провину свою визнав, неправим себе відчув, враження 3 з 10.

Глава про загадкову німецьку душу.

Ніколи ні про що не просіть німців «по-дружньому» і не набивайтеся до них у приятелі.

Довга історія про те, як ми майже подружилися з хазяями нашої квартири, потім я їх попросив пояснити, як працює (абсолютно їбанута) німецька система нарахування комунальних платежів, а мене звинуватили в хамстві та в тому, що я підозрюю їх у шахрайстві (нічого з цього, звісно ж, і поруч не було). Хорошим стосункам прийшов кінець, і я досі не розумію, що це було.

Для знавців тонкощів німецької: виходники є, можу в коментарі закинути оригінальне листування для детального розбору.

Тепер власне історія.