О другій годині ночі в магазині „Сільпо” на вулиці Шевченка в моєму рідному Львові не було жодного покупця, окрім мене. Я взяв пляшку „Вожака”, сиру, червоного вина, чорного хліба та три йогурти.
— Картки немає, пакет — великий,— одразу сказав я, щоб не чути фразу „Карточка єсть? Пакєт нужен?”
Касирша посміхнувшись і почала вибивати чек.
— У вас єсть шєстдєсят копєєк? — раптом спитала вона.
Я стерпів і дав їй дрібні грошi.
Поклавши їжу і горілку в пакет, я стиснув зуби і вичавив з себе „Дякую”.
— Пожалуйста,— відповіла касирша.
Я повільно обернувся до неї, підійшов впритул і схопив її за обличчя.
— Не „копєєк”, а „копійок”, не „пожалуйста”, а „прошу”,— в моєму голосі було чутно метал,— ти, падлюко, знаходишся в моїй країні! В моїй, блядь, країні! Розмовляй українською, потвора! Не своїм сраним суржиком, піхво, а українською мовою! Зрозуміла, блядь, дура?!
Касирша перелякано захитала головою.
— Що потрібно сказати, блядь? — я ще міцніше схопив її за щоки.
— Прошу, — тихо відповіла вона.
— Голосніше! — гаркнув я.
— Прошу, — відповіла вона вже голоснiше.
— Отож!
Я поплескав її по щоці, кинув їй „Снікерс” і з почуттям гідністi пiшов з магазину.